ПАДРЕ БАЛТАЗАР НА ПРІЗВИСЬКО ТОЙВО
Гримич Марина .

ПАДРЕ БАЛТАЗАР НА ПРІЗВИСЬКО ТОЙВО.

Бразилія. Кінець ХІХ ст. До української колонії «Нова Австрія» випадково потрапляє авантюрист Никитка, який, назвавшись Балтазаром, видає себе за святого отця. Разом із загадковим засновником колонії Габріелем він створює в південнобразильських лісах майже ідеальне суспільство.

Захопливий, подеколи іронічний, подеколи зворушливий, а іноді й жорстокий світ створила у своєму романі Марина Гримич, відштовхуючись від народної легенди про те, що улюбленець простого люду кронпринц Рудольф, єдиний син імператора Франца Йозефа І, насправді не покінчив життя самогубством, а заснував світле царство «Нова Австрія», в якому нема ні панів, ні лихварів, а є безмежні простори родючої землі.

90,00 ₴ 90.0 UAH

90,00 ₴

Купити
  • ISBN: 978-966-8659-94-2
  • Автори: Гримич Марина
  • Мова: Ukrainian / українська
  • Обкладинка: тверда
  • Видавництво: Нора-Друк
  • Рік видання: 2017
  • Сторінок: 256
  • Серія: Читацький клуб
  • Категорія: Всі

Про автора

Марина Гримич


Схожі видання

Дубинянська Яна

ДРУЖИНИ ПРИВИДІВ

Дубинянська Яна

КОРАБЕЛЬ ЖІНОК

Це Юлі

ОРЛИ ТА ЯНГОЛИ

Березовский Борис

МОЙ МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТИ


Середній

5

1 кометар

avatar
Kira Malko

Published on липень 15-го 2018, 6:28:12 вечора

Це найкраще, що я читала в своєму житті. Так само я казала і про попередню книжку Франчески Меландрі, «Ева спить». Я так доволі часто кажу, і ніколи не брешу.

«Вище від моря», як і «Ева», дотикається до політики, але рівно настільки, щоб це було цікаво. Тут, як і в «Еві», йдеться про кохання, але подано це так, щоб не засумували любителі читати про політику. Тут є і роздуми про революцію, і зворушливі спогади з особистих історій персонажів, і брутальні подробиці тяжкого існування у в’язниці – в’язнів і наглядачів. І все це – на такому собі мальовничому безіменному Острові – був би райським куточком, якби його не використовували за іншим призначенням. Бо, якщо хочеш когось відокремити від світу, «немає стіни вищої, ніж море». Слова, назви і називання в цій історії мають особливе значення. Меландрі взагалі дуже точно оперує ними, вона фактично сюжет будує на окремих словах, і добре, що переклад зберігає цю майстерність. Що ще радує і захоплює, як і в «Еві», – це повна відсутність будь-яких авторських суджень, співчуття чи повчання. Відсторонений, але скрупульозний погляд і збалансованість викладу – характерні фішки Меландрі. Рефлексія і спогади в неї ненав’язливо влітаються в розвиток подій і рухають сюжет.

Ще одна дуже рідкісна штука: персонажі тут, як і обставини, в яких вони опиняються, немов самі себе творять і зображають. Коли тут і там натрапляєш на дуже виразні, але побіжні натяки – і вони одразу відкривають значно ширшу перспективу, дають значно глибше уявлення про те, що, як і чому. Такі натяки неможливо виокремити чи спланувати – вони формуються самі вже під час письма і, мабуть, свідчать про «живість» персонажів і реалістичність художнього світу.

Ну а ще ця історія спонукає до переосмислення значення слова «пощастило».